У колишнього нападника луцької "Волині" радісна подія - народження четвертої дитини. Тож форвард таранного типу став героєм кількох ЗМІ з цього приводу. Заодно журналісти поцікавилися не тільки справами прийдешніми,а й моментами з минулого. Пропонуємо вашій увазі інтерв'ю Олександра Пищура, яке підготував колектив Футбол24.
– У вашій сім’ї – поповнення. Розкажіть про цю радісну подію…
– Народився син, назвали Артемом. Вага – 3 кілограми, 950 грамів, зріст – 52 сантиметри. Нормальний такий хлопець, міцний. У мене всі такі, як я (Усміхається).
– Ви приїхали в Україну спеціально для того, щоб взяти участь у пологах дружини?
– Ні. Я приїхав, бо у чемпіонаті Казахстану зараз перерва. Завтра вже відлітаю. Першого числа нас збирають і ми розпочинаємо підготовку до наступних матчів.
– Що візьмете із собою у Казахстан?
– Та нічого. Фінти взяв – і поїхав (Сміється). Бутси, щитки – і в дорогу.
– В останньому матчі "Тараз" поступився "Кайрату" Тимощука. Чи вдалося вам поспілкуватись із Анатолієм?
– Так, нормально поспілкувалися і обмінялись футболками. Посміялися трохи, все гаразд.
– Тимощук вже оговтався від невдачі на Євро-2016?
– Про це я в нього не запитував. Зараз Тимощук зосереджений на грі в клубі. Тому, думаю, сильно на невдачі збірної він не зациклюється. Уже стільки часу пройшло. Це життя, тому треба йти вперед.
– У тому матчі ви залишилися в запасі. Місце в основному складі "Тараза" ще належить вибороти?
– Я ж тільки недавно прийшов у цю команду. У "Таразі" є люди, які раніше грали в основі. Поки що головний тренер бачить склад таким чином. Будемо завойовувати собі місце. Хочеться грати, а не просто сидіти. Боротимуся, пихтітиму на тренуваннях, а там – побачимо.
– З Юрієм Максимовим ви перетиналися раніше?
– В одній команді перетнулися вперше. А раніше грали один проти одного. Він тоді вже був тренером, а я – футболістом.
– Ви повернулися у "Тараз" зі словами "тут виконують свої обіцянки". А в узбецькому "Навбахорі", отже, не дотримувалися слова?
– Вони нічого не дали. Я поспілкувався із губернатором і отримав гарантійний лист. Він мене запевнив, що до вересня "Навбахор" розрахується зі мною. Подивимося. Чекати залишилося недовго.
– У "Таразі" вашим одноклубником є Олександр Алієв. Як у нього справи?
– Йому зараз не щастить. Оці болячки – то одне, то інше. А так загалом – все у нього нормально. Зараз пауза, він набере форму і буде грати.
– Тараз – найдревніше місто Казахстану. Чи багато історичних пам’яток збереглося?
– Якщо чесно, то я не знаю. Гідом точно б не став. Я ж, в основному, у футбол граю. Тренування, база – база, тренування. Історичними місцями, в принципі, не ходив.
– Пишуть, що в Таразі – найкрасивіші жінки всієї Середньої Азії. Я розумію, що у вас – дружина і велика сім’я, та все ж, чи звернули ви увагу на вроду мешканок міста?
– Чесно кажучи, я навіть увагу не звертав. Взагалі.
– Тепер на ваш клуб очікує боротьба за виживання у нижній шістці турнірної таблиці?
– Так. Коли прийшов Максимов, команда йшла на останньому місці. Зараз завдання полягає в тому, щоб посісти як мінімум 10 місце, аби уникнути стикових матчів за виживання. Потрібно набирати очки.
– Які завдання ставите перед собою? Наприклад, до 100 голу в кар’єрі залишилося не так вже й багато…
– Я, чесно кажучи, особливо не слідкую за цим. Це Вітя Хохлюк за мною слідкує (Усміхається). Він займається цим питанням. А для мене яке завдання? Найголовніше, щоб вигравала команда. А там вже, якщо у мене все вдаватиметься, забиватиму голи і приноситиму користь – буде вдвічі приємніше.
– Клуби із Казахстану щоразу успішніше виступають у єврокубках. Якщо зараз порівнювати казахську еліту із УПЛ – на чию користь буде це порівняння? Можливо, казахи вже нас наздогнали за можливостями?
– Зрозуміло, що рівень – зростає. Клуби вже й у Лізі чемпіонів грають, "Кайрат" – дуже хороша команда, але не щастить їм поки. Чемпіонат – хороший, але щодо порівняння – важко. Я вже давно не виступав в українському чемпіонаті, тому порівнювати щось не можу.
– А які думки виникають, коли дивитеся на це все збоку?
– Сумно стає. Рівень чемпіонату України падає. Це і для вболівальників, і для збірної, насамперед, – великий мінус, бо немає конкуренції у чемпіонаті. Залишилися лише дві команди, які між собою вирішують свої питання, а інші просто намагаються перешкодити. Раніше рівень був значно вищий – той же "Металіст", "Дніпро", донецький "Металург". Сумно це все.
– Який середній рівень зарплат у Казахстані?
– Зараз у нас також зарплати впали відсотків на 50. Піднявся курс долара – і все впало. Тим не менше, рівень зарплат, я думаю, вищий, ніж в Україні. Якщо не враховувати "Шахтар" і "Динамо", звісно.
– Ви народилися у Чернігові, але ваш перший клуб – зовсім не "Десна", а білоруський "Дніпро-Трансмаш". Як там опинилися?
– У місцевих тренерів не було ніякого бажання дивитися на мене. Вони взагалі не вважали мене футболістом. Але був тренер Литвин, який запросив у свою команду, що грала на область. За півроку мене підтягнув і я поїхав у Білорусь. Там виступав упродовж трьох років. Коли почав влучати по м’ячу, то вже і в "Десну" стали запрошувати, і в інші клуби. Але повертатися я не бачив сенсу – виступав у Вищій лізі, а "Десна" була клубом Другої ліги.
– В Україні ви себе найкраще проявили у "Волині". Як на вас вийшов Кварцяний і як переконав стати гравцем його команди?
– Ще коли я почав грати у Білорусі, Кварцяний загорівся бажанням запросити мене у "Волинь". Він відправляв селекціонерів, але щось у нас не склалося. Потім я підписав попередній контракт із "Металістом"… Було багато нюансів. Словом, я тільки через два роки потрапив до Кварцяного. Володимирович вміє переконувати (Усміхається).
– У бронежилеті бігали?
– Аякже! Я що, особливий? Звісно, бігав. Трохи важче бігти із бронежилетом, але загалом – нормально. Зате фізично були готові – будь здоровий! Можна було одразу грати два матчі поспіль.
– Собаку Кварцяного пам’ятаєте?
– Звичайно, пам’ятаю, йолки-палки! Ми ж тренувалися разом. Виходили на поле і тренували Роккі. У нас практично всі м’ячі були покусані. Згодом ми розходилися на більшу відстань і робили довгі передачі. Хвилин за 5 так заганяли бідолашного пса, що Володимирович потім кричав на нас: "Ви навіть собаку розівчили відбирати м’яч" (Сміється).
– Коли команді найбільше дісталося від Кварцяного?
– Такі випадки у нас були постійно. Володимирович завжди, навіть якщо ми перемагали, був незадоволений. Вимагав по-максимуму. Перемогли 1:0 – кричав: "Потрібно було виграти 3:0!". Словом, хоче, щоб футболісти викладалися не на 100, а на 120 відсотків.
– У 2011 році ви пішли з "Волині", кажучи, що втомилися від Кварцяного, а Кварцяний втомився від вас. Між вами відбувся якийсь конфлікт?
– Конфліктів, як таких, не було. Просто потрібно було змінити обстановку і трохи відпочити один від одного. Я ж потім ще повернувся – Володимирович запросив буквально через 4-5 місяців. Але незабаром він пішов із "Волині", тож і я там не затримався.
– Вам 35 років. Чи замислювалися, що далі?
– От чесно, на цей момент бачу себе тільки футболістом. Буду бігати, поки не зітру коліна. А потім вже бутси на цвях і займатимуся чимось іншим. Життя – така штука, яка крутиться-вертиться. Сьогодні одне, завтра – інше. Ну а поки є здоров’я – продовжую бігати.
