У 60 років підкорив світ

Його оптимізму, мудрості та виваженості можна лише по-доброму заздрити. А про цілеспрямованість  годі говорити – він нині є прикладом та легендою для кількох поколінь, що займаються з ним у залі. Ще б пак, відмінна фізична форма є неодмінною складовою стилю життя, і, дивлячись на нього, навряд чи скажеш, що йому 26 червня виповниться 66 років. А коли ж співрозмовники дізнаються про спортивні титули, вершиною з яких є здобуте «золото» на Чемпіонаті світу з греко-римської боротьби, то захопленню нема меж. Все це про лучанина Вячеслава Шардіна, історія життя якого цілком могла б стати сценарієм до кінофільму.

 

Характер сформував дитбудинок

Спортивна наполегливість Вячеслава бере початок ще з дитячого будинку, де хлопець займався акробатикою, яка й дала початкові навики. Також цей заклад позначився на характерові майбутнього чемпіона, бо ж там треба було за себе вміти постояти.

 

А боротьбу як таку першим до Луцька привіз Анатолій Афанасійович Тарасов – дуже авторитетний тренер, до якого прислухалися. Це було самбо. Сучасним дітям важко уявити тодішні умови – тренування проходили в приміщенні з пічним опаленням, де поміщалося чверть борцівського килима, а добиратися можна були тільки автобусом, який ходив туди разів 4-5 на добу. Тоді це була окраїна Луцька (район Теремно. – Авт.), тож не раз юнак біг на заняття кросом.

Самбістських курток для учнів, певна річ, ніхто не було, то брали великі піджаки та замотувалися поясами. Але невдовзі Тарасов разом із дружиною та маленьким дитям загинули в автокатастрофі.

 

Як і всі діти, маленький Слава тренувався періодично, бо то риболовля, то весна, то ще щось. Коли вже в думках юнака зріли роздуми на тему «А куди ж після школи?», в Луцьку з’явилася класична боротьба, яку потім почали йменувати греко-римською. Перші секції організував Антон Федорович Шахраюк, який до нестями був закоханий у боротьбу – тренувати дітей стало для нього сенсом життя. Майже одночасно з цим в обласному центрі відкривають ДЮСШ, де виділили малий зал, де вже влазило відсотків 60 килима. На той момент і це було вершиною мрій.

 

Слава ріс маленьким і худим хлопчиком, тож про великі перемоги тоді не йшлося. Хоча першість школи таки вигравав. Потім був невдалий вступ до Київського інституту цивільної авіації – на першому ж іспиті з математики, яку він вважав своєю перевагою, йому чомусь вліпили трояка, тож на емоціях забрав документи і вирішив служити. Допризовний набір уже закінчився, однак Вячеслав пішов до комісара та попросився в армію. Його оформили в танкові війська.

 

Армія, «батя» та нічні вагони

В армії почалися змагання, в яких дійшов аж до першості Прикарпатського військового округу. Там же як – якщо ти борець, то вже змушений захищати честь своєї частини у всіх видах боротьби. І лише в армії у Шардіна вперше зародилася ціль продовжити серйозні тренування.

 

Після демобілізації розумів, що вікова категорія вже доросла, проте високих досягнень не було. Йти до тренера Шахраюка якось не наважився, бо ж той займався з перспективними. Тому пішов тренуватися до Валентина Міхейовича Кушнірука, сусіда, якого хлопець називав «батею». Так почалися тренування у залі стадіону «Авангард», де молодик приділяв увагу не тільки фізичній формі, а вже й м’язовій масі.

 

Уже будучи кандидатом в майстри спорту, став студентом інституту. До речі, тоді навіть КМС давало право на триразове харчування (його називали трирубльовим) в офіцерській їдальні. Це вже була підтримка. Потім почав працювати на ставці спортінструктора, а разом із іншими борцями ходив на новий картонно-руберойдний завод підпрацьовувати вантажниками. Причому спортсмени розвантажували вагони вдвічі швидше за штатних. Саме про тих, кому не вистачало грошей, склалася жартівлива приказка «Кому в жизні не везе, той іде на КРЗ». Проте так за ніч можна заробити до 30 тогочасних карбованців, плюс стипендія відмінника (50 крб) – вже можна було жити,

 

Йшли роки, Вячеслав Васильович став відомим мануальним терапевтом не тільки тодішньої республіки України, а й сусідньої Польщі. Тож не дивно, що нашого фахівця запрошували лікувати людей до Хелма, Любліна та Варшави. Як сам зізнається, за ті шість років праці в Польщі він зумів досягнути не тільки найкращих результатів у роботі та зв’язках, а й найбільш продуктивно попрацювати у плані фінансових накопичень. До слова, це ж треба було долі так розпорядитися, що перший орендований кабінет у Луцьку Вячеслав Васильович мав у тому ж приміщенні стадіону (вже перепроектований), де тренувався після армії.

 

Друге місце у світі – шалена мотивація

Уже досягши зрілості 50+, і сам не зрозумів як вирішив знову вийти на змагальний килим. Якось у 2010 році Шардін дізнався про чемпіонат країни серед ветеранів. Це була відкрита першість, на яку приїжджали учасники з різних держав. Все скалося, наче в античного героя: поїхав, побачив, переміг. Так Вячеслав став чемпіоном України.

 

Потім товариш Михайло Нилипюк, який здобув багато перемог на килимах різного рангу та важливості, запропонував спробувати свої сили в Будапешті на Чемпіонаті світу-2012. Так і поїхали. Михайло став чемпіоном, а Вячеслав дійшов до фіналу, де зійшовся з титулованим австрійцем Франсом Пітшманом.

 

Тоді були досить дивні правила – якщо сутичка закінчилася внічию, то перемога давалася тому, хто останній здобув бал. Саме так я сталося – 1:1, останнім бал здобув австрієць, тож українець задовольнився срібною медаллю.

 

- Уже після церемонії нагородження йду через парковку і зустрічаюся поглядом з австрійцем, - пригадує наш чемпіон. – Цей погляд «з-під капота» я запам’ятав надовго. І так він в’ївся у душу, так зачепив, що я ще більше завівся цієї незавершеною справою. Хоча друг Міша підбадьорював, що стати другим у світі з першого разу – ледве не подвиг.

Саме срібна медаль стала фантастичною мотивацією. Лучанин ніяк не міг заспокоїтися цим відчуттям не до кінця зробленої справи. Тому продовжив тренуватися: тренажерний зал, басейн, біг по парку, біга на роликах, скандинавська ходьба.

 

І от настав 2016 рік, і Вячеслав Шардін вирішує знову їхати на чемпіонат світу у Фінляндію. Певна річ, знову за власний кошт. Початок світового форуму склався – гірше не вигадаєш. У першій же сутичці проти росіянина українець отримав підсічку й невдало приземлився на праву руку. Вона миттєво оніміла й повисла.

 

Але, на щастя, змагання відбувалися швидкоплинно впродовж доби, тож надірваний м’яз не встиг остаточно завадити виступам, хоч й зробив лучанина «одноруким». Поляки допомогли зі знеболювальним, і так довелося продовжувати, нікому нічого не кажучи. Бо ж якби суперники побачили болюче місце, то саме туди й били б.

 

У другому протистоянні боровся практично однією рукою. У той момент чомусь згадав Дмитра Дашка, самбіста з Дніпра, який не маючи однієї кисті став чемпіоном України. Тож Вячеслав використовував травмовану лише як опору. Але увійшов у такий кураж, що тричі кинув суперника прогином. Михайло секундував. Підійшов і, зазвичай скупий на похвали, промовив до друга: «Ти класно боровся!».

 

Ніколи себе не жаліти

А далі – знову фінал проти «давнього друга» з Австрії Пітшмана. Навіть проскочила підступна, зрадницька  думка – знятися із змагань через біль, що неможливо було передати словами.  А сам до себе: «Ти чого сюди приїхав? На екскурсію? Знятись ти зможеш в кожну секунду сутички, похилити голову і покоритись долі. А зараз зціпи зуби і борись за себе та за синьо-жовтий стяг. І якщо хочеш почути Гімн в свою честь та на Славу України!».

 

-  Вже до фіналу він зауважив, що рука в мене висить, - провадить далі Вячеслав. – Я зрозумів, що атаки будуть націлені на травмовану кінцівку.  Але коли ми зустрілися поглядами, він відвів очі. Знаєте, інколи твоя травма діє на суперника і так, бо він бачить, що навіть з однією рукою ти не поступишся і одним сантиметром килима. Я тут господар! Я це вловив і ні на мить не віддав центр килима. Ні кроку назад! Я здобув два бали і, як кажуть, вперся рогом.

 

Годі передати які емоції тоді вирували в одному з луцьких кафе, де дружина, син та приятелі дивилися в прямій трансляції двобої Вячеслава. Це був феєрверк! Сам же він не вірив, що став чемпіоном світу в 60 років навіть коли виходив на п’єдестал пошани. Аж тут голова Міжнародної федерації боротьби, який є греком, одягаючи золоту медаль, сказав українською «Вітаю!» і посміхнувся. Тільки тоді ошелешений лучанин зрозумів – ціль досягнута… Рука на серці… «Ще не вмерла України ні слава, ні воля…».

 

Привітали з перемогою всі колеги та опоненти, крім росіян, хоча з більшістю був знайомий особисто . Ще б пак, наш земляк має тату на плечі у вигляді тризуба, тож полюбляв ним «світити» саме перед північними сусідами. От вони й скрипіли зубами.

 

А ввечері, повертаючись з палацу спорту, зайшов до ресторану повечеряти. Напівпорожній зал, біля «шведського столу» снують з тацями одинокі відвідувачі-борці - говорять неголосно на своїх мовах. Сів у кутку за стіл, звільнив тацю від тарілок… Аж підійшли два поляки в національних строях: «Привіт! Наші гратуляції, містшу! Можна біля тебе?». За кілька хвилин завітало подружжя французів: «Bonsoir champion!». Дружина за перекладача: «Хочемо розділити з вами вечерю! Чоловік сказав, що теж хоче погрітись в променях слави)))». Потім підійшли фіни та бувші суперники… У ту мить Вячеслав відчув, що таки варто стати чемпіоном світу! Підіймаючись до себе в номер, присів в фойє, а неподалік двоє хлопців років 16-18 про щось між собою розмовляють (очевидно, діти когось із російських борців). Раптом один з них кинув на українця швидкий погляд і пошепки до свого співрозмовника: «Узнайош ево? Ето он тріжди запустіл америкоса прогибом! Как на отработке во врємя трєніровкі… Во дайот!».

 

Потім було повернення. І якщо в Києві чемпіона світу зустріли й привітали, то в рідному Луцьку про це чомусь забули. Працівники спортивного комітету мабуть були зайняті більш важливими справами… Але Шардіну вже було не до цього. Він зробив те, до чого йшов останні роки. А оскільки такі світові форуми проводяться з віковим цензом до 60 років, то волинянин для себе чемпіонат світу своєю золотою медаллю якраз і «запечатав».

 

Нині Вячеслав Васильович не може уявити свого життя без фізичних навантажень – залу, бігу, ходьби чи плавання. Секретів харчування не має – зізнається, що їсть усе в міру, може дозволити собі келих хорошого червоного вина ввечері. Любить цитувати Зіновія Гердта, який колись сказав: «В досягненні цілі ніколи не жалій себе!». Має і ще одне цікаве заняття – написав автобіографічну книгу, тож сподівається в цьому році закінчити редагування рукопису, де переплелися життєві події з мануальною терапією. А ми з нетерпінням чекатимемо виходу у світ книги.

Андрій Собуцький,

тижневик «Ти і Я, і вся сім’я»